Поки тисячі французьких школярів виходили на вулиці через переповнені класи та кризу в освіті, президент Емманюель Макрон спостерігав за запуском балістичної ракети з атомного підводного човна біля берегів Бретані.
Цей кадр став чи не найкращою ілюстрацією його другого терміну: поки внутрішня політика країни тріщить по швах через системну кризу й економічні проблеми, французький лідер зосереджений на глобальній арені. За сім місяців до закінчення повноважень рейтинг Макрона впав до історичних 15 відсотків, а сама Франція опинилася перед загрозою боргової кризи. Яку спадщину залишає «реформатор» і чому його мрія про революцію обернулася драматичним фіналом, пише The New York Times.
Від «революціонера» до «останнього капітана корабля»: неоправдані очікування
Коли Емманюель Макрон прийшов до влади у 2017 році у віці 39 років, він обіцяв перезапустити французьку економіку, подолати структурну кризу та вдихнути нове життя у соціальну державу. Навіть свою передвиборчу книгу він назвав «Революція». Проте після майже десятиліття у владі політичні аналітики констатують: обіцяної революції не сталося, а Макрон ризикує увійти в історію як «останній капітан корабля» перед приходом до влади радикальних сил.
Проблеми Франції накопичувалися роками, проте низка криз — від пандемії до війн в Ірані та Україні, які спровокували інфляцію і роздули державний бюджет, — добили фінансову систему. Сьогодні загальний державний борг країни стрімко наближається до рекордних 120 відсотків від ВВП, поступаючись у ЄС лише Греції та Італії. Експерти попереджають, що держава може бути змушена піти на болісні скорочення соціальних виплат або навіть зіткнутися з дефолтом.
Соціальна прірва, податки для багатих та протести
За час свого президентства Макрон виконав ключові обіцянки щодо зниження податків для бізнесу та лібералізації ринку праці, проте не зміг досягти головного — повноцінного пожвавлення економічного зростання.
Його рішення скасувати податок на багатство принесло йому принизливе прізвисько «президент багатих», що болюче вдарило по ньому на тлі зростання вартості життя. Країну регулярно трясло від масштабних протестів — від багатомісячного руху «жовтих жилетів» до масових демонстрацій проти непопулярної пенсійної реформи, яка передбачала підвищення пенсійного віку з 62 до 64 років. Хоча економісти називали цей крок критично важливим, під тиском вулиці та втрати більшості в парламенті ці зміни фактично зупинили.
Французьке суспільство, яке століттями орієнтувалося на егалітаризм і високі соціальні стандарти (державні витрати на медицину, освіту та пенсії тут сягають 57,3% ВВП — других за обсягом у ЄС), відчуло серйозний розрив між заможними людьми та тими, хто ледве зводить кінці з кінцями.
Глобальний лідер на тлі внутрішнього краху
Цікаво, що критики та прихильники Макрона сходяться в одному: його амбіції на міжнародній арені різко контрастували з провалом внутрішньої політики. У час, коли американський лідер Дональд Трамп скептично ставиться до НАТО, заклик Макрона до «стратегічної автономії» Європи та його спроби взяти на себе відповідальність за безпеку континенту виглядають пророчими. Колишні дипломати зазначають, що він став справжнім голосом Європи у світі.
Проте витончений інтелектуальний стиль та манери елітного інвестиційного банкіра зробили його відірваним від реального життя простих французьких громадян. Серія політичних помилок — зокрема рішення розпустити парламент після поразки на євровиборах у 2024 році — лише посилила політичний хаос, залишивши центр французької політики розгромленим, а ультраправу лідерку Марін Ле Пен — за крок від президентського крісла.
Тепер, коли прибутковість французьких державних облігацій перевищила небезпечну межу у 5 відсотків, країна здригається від перспектив фінансової кризи та можливого приниження у вигляді втручання Європейського центрального банку. Другий термін Макрона критики називають не інакше як драмою, яка залишила по собі не реформи, а зруйновані політичні ілюзії.
